11 КЛАСИ !

ПАМ'ЯТАЙТЕ !!!!

Назвіть  відомих  "шістдесятників":  поетів,  прозаїків,  перекладачів, літературних критиків. 

(Найбільш  відомими  були  поети    Дмитро  Павличко,  Ліна  Костенко, Василь  Симоненко,  Іван  Драч,  Василь  Стус,  Борис Олійник;  прозаїки  Григір Тютюнник,  Євген  Гуцало,  Володимир   Дрозд,  Валерій  Шевчук;  перекладачі Григорій Кочур, Анатоль Перепадя; літературні критики Іван Світличний, Іван Дзюба, Євген Сверстюк).

– Які теми висвітлювались "шістдесятниками"?

(Питання  правди  та  історичної  пам’яті,  голодомору  1932-1933рр.  та сталінських  репресій,  несамовито  щира  любов  до  України,  віра  в  непоборну силу її народу, його провідну місію).

Українську поезію сьогодні важко уявити без Ліни Костенко.Це – найталановитіша українська поетеса ХХ століття, людина високої моралі й громадянської мужності, людина, на якій немає ані плями пристосуванства у страшні тоталітарні роки, людина геніального дару в Слові. У її дивовижному за красою і силою поетичному голосі гармонійно поєдналися зворушлива ніжність жінки і твердість духу справжнього борця. Поетеса живе і творить у Києві. Вона прийшла у світ української поезії ув той час, коли молоде покоління шістдесятників потужно заявило про світанок нового дня в мистецтві і суспільстві.

Ліна Костенко не любить розповідати про себе. На запитання, що стосуються її біографічних моментів, говорить: «Із моїх творів можете дізнатись про мене все, що вас цікавить» Так, мабуть, відповідають люди, які є правдиві у слові. Ліна Костенко не фальшивить,вона відсилає до своїх творів, бо ручається за їх абсолютну правдивість, і вірить в те, що їй вдалося в них самовиразитись.

Народилась Ліна Костенко 19 березня 1930 року в містечку Ржищеві, розташованому за 80 кілометрів униз по Дніпру від Києва. Батьки майбутньої поетеси — високоосвічені порядні люди — учителювали. З ранніх літ прищеплювали дитині високі моральні, етичні та естетичні смаки, подавали літературні, фольклорні та історичні взірці для наслідування.

На все життя Ліна перед собою мала приклад батька — Василя Костенка, поліглота-самородка (він знав 12 мов), педагога від Бога, який за потреби міг на найвищому рівні викладати всі предмети в школі. Родина Костенків зазнала суворих переслідувань у роки сталінщини.

Одного страшного дня було заарештовано батька та забрано від сім’ї на цілих десять років. Маленька Ліна тоді ще й не уявляла, що таке бути дочкою «ворога народу», вона просто не могла змиритися в душі, за що й чому її такого доброго, розумного, інтелігентного татка так безцеремонно й брутально принизили, відірвали від неї й матері.

Вона надовго запам’яталася ровесникам і навіть уже відомим талантам не тільки аристократичною красою, яка свідчила про глибоку духовність допитливого дівчатка-підлітка, а й дивовижно свіжими віршами, оригінальним поглядом на світ і вмінням відтворити побачене несподіваними словами.

Майбутній поетесі довелося пізнати гірку долю біженців. Писати вірші почала з 14, а друкуватись — у 16 років.

У повоєнні роки Ліна почала відвідувати літературну студію при журналі «Дніпро», який редагував Андрій Малишко 

Після закінчення школи у 1951 році стала студенткою Київського педагогічного інституту. Навчання не приносить задоволення юній Ліні. Задушлива атмосфера повоєнного життя в столиці України кінця 40-х років виявилася нестерпною, тому дівчина вдається до досить рішучого кроку: залишає його і, витримавши у 1951 році дуже вимогливий творчий конкурс, стає студенткою першого курсу Московського літературного інституту — єдиного на той час у світі вищог освіту майбутні майстри художнього слова. В інституті витав дух вільнодумства, який мав велике значення для творчого визрівання молодої поетеси.( Цікаво, що дочка Ліни Костенко – відомий культуролог, перекладач, поет Оксана Пахльовська – також навчалася у Москві, і так само через подібні обставини. В інтерв’ю Анні-Галі Горбач О.Пахльовська так пояснила свій вибір студій: «У період, коли я мала вступати до університету, в Україні про це (про вступ до українського вузу. – М. С.) годі було говорити. Це був початок сімдесятих, ім’я моєї матері було цілковито заборонене. Родина наша перебувала поза суспільством. Мої батьки слушно порадили мені вивчати мови і спрямували мене до Московського університету…» («Сучасність», 2001, ч.1)
     Під час навчання в інституті Ліна Костенко гідно представляла українську поезію. Коли на літературних вечорах, семінарах чи просто дружніх вечірках у студентському гуртожитку починала читати свої твори, усі замовкали, бо враз потрапляли у полон її поетичного слова. І викладачі, і студенти були переконані: Ліна Костенко — майбутня знаменитість.

І ось, 1953 рік – переломний момент радянської історії: помер кривавий диктатор, «батько» Сталін. І подув свіжий вітер «хрущовської відлиги».
Дипломною роботою Ліни Костенко в Літературному інституті була збірка «Проміння землі». Рецензент, відомий письменник Всеволод Іванов, оцінив роботу якнайвище.
     Московський літературний інститут ім. О.М.Горького Ліна Костенко закінчила з відзнакою в 1956 році і повернулася до Києва. А 1957 року вийшла друком рецензована Івановим перша збірка «Проміння землі». За нею – «Вітрила» (1958).

Уже в дебютній збірці Ліни Костенко «Проміння землі» (1957) були окреслені основні ліричні мотиви, яким поетеса залишилася вірною до сьогодні, — історія, кохання, традиція, поетичне слово. Тут можна знайти громадянські настрої, гостру стурбованість байдужістю світу, вразливість тонкої людської натури, епічне переживання історії, схильність до іронії.

За нею була наступна збірка «Вітрила» (1958)

«Хрущовська відлига» була переломним періодом радянського суспільства. Із концтаборів так званого «сонячного» Магадану і Колими поверталися репресовані. З енциклопедій видирали портрети Сталіна і Берії. Заборонена література помалу почала прориватися до читача. Молоде покоління передавало з рук до рук, переписувало поезію Богдана-Ігоря Антонича, відкривало Євгена Маланюка, поетів «Розстріляного Відродження».
     Літературною подією став вихід третьої збірки Ліни Костенко «Мандрівки серця» 1961 року. Вона викликала схвальні відгуки, в тому числі і Василя Симоненка, який у цей час працював журналістом у Черкасах.

У вірші «Страшні слова, коли вони мовчать» поетеса написала про те, як важко інколи знайти слова, які б не «були уже чиїмись». Так, і справді, багато що повторюється в цьому світі — краса і потворність, зрада і самопожертва, «асфальти й спориші», навіть слова втрачають свій первозданний смисл, запозичені нами один в одного. Але поезія є по-справжньому неповторним явищем духовного життя української нації. Торкаючись наших душ, вона пробуджує в них світлі й радісні почуття, робить їх благороднішими, чистішими.

ЗАВДАННЯ:

У ЗБІРНИКУ С.458-462 ЧИТАТИ, ПЕРЕКАЗУВАТИ 

С.462-466 ТЕСТУВАННЯ 

Роман "Маруся Чурай" І-ІІрозділ читати 

Український народ вправі пишатися багатством народної творчості. Хтось створює щось, його визнають, й ось уже про нього складають легенди й перекази. Так, за переказами, у 1625­1650 рр. жила в Полтаві Маруся Гордіївна Чурай — поетеса й спі­вачка, пісні якої були широко відомі в народі. Вона любила Гриця Бобренка. Але їх кохання було нещасливим і закінчилось тра­гічно. Дівчина померла в молодому віці, навіть точно не відомо як, але її чудові пісні, що їх вона подарувала народові, дали їй вічне життя в пам’яті українського народу. На жаль, не збереглося жодних архівних документів, які б засвідчили існування Марусі Чурай, страшна пожежа 1658 р. знищила всі архіви Полтавського магістрату. А легенди й пере­кази розповідають про сильне, але трагічне кохання дівчини- співачки й козака Гриця Бобренка, який помер наглою смертю, мабуть, через отруєння. Ця сюжетна лінія вплітається в істо­ричну фабулу роману — народну війну українців за визволення від поляків, татар. Дія твору розгортається в основному в Пол­таві, що на той час була важливим містом, військовим осередком, мала свій козачий полк, який боронив рідну землю. Художній твір вважається історичним передовсім тоді, коли автор правильно и всеохоплююче відображає історичну епоху. Ліна Костенко це зробила неперевершено. Та навіть принцип умов­ності, за яким на початку роману сама поетеса визнає перевагу художнього домислу над фактами («А що, якби знайшлася хоч одна...»), не тільки не знижує читацьку цікавість, а ще більше її посилює, змушуючи читати художній текст прискіпливіше. Та як не читай, але не знайдеш бодай огріха, а не те що грубої помилки в зображенні історичного тла.